Меню

Примусове виконання обов’язку в натурі як спосіб захисту: окремі питання практики застосування

15 Jun 2020

Примусове виконання обов`язку в натурі є широко застосовуваним на практиці способом судового захисту. Такий спосіб захисту дозволяє кредиторам у зобов’язаннях забезпечити повне або часткове отримання результату, заради якого укладався договір, та застосовується в тому випадку, якщо контрагент був зобов’язаний вчинити дії, але відмовився або ухиляється від їх виконання.

Доволі часто на практиці поставлена постачальником продукція з певних причин не приймається замовником, внаслідок чого порушуються права та інтереси постачальника, яким докладено зусиль та здійснено витрати щодо виконання зобов’язання. Таким чином, ефективним способом захисту може бути зобов’язання прийняти визначений у договорі обсяг продукції, за визначеною в ньому ціною.

Однак, застосування такого, на перший погляд, простого способу захисту передбачає собою певні особливості та «підводні камені». При цьому, до недавнього часу судами різних інстанцій застосовувався зовсім інший підхід відносно застосування такого способу захисту, як примусове виконання обов’язку в натурі.

У даному контексті показовими є висновки найвищого суду в системі судоустрою України, а саме: висновки Верховного Суду України, викладені в постанові від 04.10.2017 року у справі № 914/1128/16, та позиція Великої Палати Верховного Суду, наведена в постанові від 11.09.2018 року у справі № 905/1926/16.

Так, у справі № 914/1128/16 постановою від 04.10.2017 року ВСУ було переглянуто постанову Вищого господарського суду України від 18.01.2017 року у справі за позовом про зобов’язання відповідача прийняти кам’яне вугілля шляхом підписання актів приймання поставленого вугілля, та дійшов протилежних висновків щодо позиції ВГСУ.

ВСУ підтримано позицію судів першої та апеляційної інстанцій, погодившись з тим, що  вимога про зобов’язання прийняти товар належної якості та підписати акт, який є зовнішньою формою виразу юридично значимої дії, і підтверджує факт виконання позивачем зобов’язання, відповідає способам захисту порушеного права, встановленим ст. 16 ЦК України.

Натомість, ВГСУ в даній справі було наголошено, що підписання акта приймання-передачі товару за договором поставки не передбачена положеннями ст. 16 ЦК України та ст. 20 ГК України та не призведе до поновлення порушених прав позивача.

У свою чергу ВСУ дійшов висновку, що положеннями ст. 16 ЦК України та ст. 20 ГК України законодавцем встановлено лише орієнтовний перелік способів захисту прав, який не є вичерпним. Відтак, судом може здійснюватися захист прав та інтересів осіб в інші способи, встановлені договором або законом, як це передбачено в абз. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК України. У разі порушення права чи інтересу особи, в останньої виникає право на застосування конкретного способу захисту, який залежить від виду порушення та від наявності чи відсутності між сторонами зобов’язальних відносин. Тобто особа, права якої порушено, обирає для себе саме той спосіб захисту, який відповідає характеру порушення її права чи інтересу.

Таким чином, на думку ВСУ, суд зобов’язаний з’ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/ відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/ захисту в обраний спосіб.

Що стосується питання прийнятності обраного позивачем способу захисту свого права/ інтересу в даному випадку – зобов’язати відповідача прийняти продукцію шляхом підписання відповідних актів приймання, задовольняючи позов, ВСУ виходив також зі ст. 55 Конституції України та ст.13 Конвенції про захист права та свободи людини й громадянина.

Однак, підхід щодо застосування судами такого способу захисту, як примусове виконання обов’язку в натурі, змінився.

Так, у постанові від 11.09.2018 року у справі № 905/1926/16 ВП ВС відступила від висновків ВСУ, наведених у постанові від 04.10.2017 року в справі № 914/1128/16. Свою позицію ВП ВС мотивувала тим, що акт приймання-передачі є лише доказом виконання сторонами обов’язків за договором, а підписання акту не може розглядатись як окремий обов’язок щодо виконання сторонами договірних зобов’язань, а тому предметом позову не може бути встановлення обставини, зокрема, обов’язок оформлення документів, які виступають доказами у справі.

Таким чином ВП ВС поставила під сумнів відносну нескладність щодо доведення перед судом наявності підстав для застосування такого способу захисту, а саме для випадків зобов’язання відповідача прийняти продукцію шляхом підписання актів приймання – передачі.

Тобто, такий спосіб захисту, як примусове виконання обов’язку в натурі, а саме – зобов’язати замовника прийняти продукцію за визначеною в договорі ціною, може бути застосований, якщо це за своєю суттю не є вимогою про встановлення певних фактів (оформлення документів, що можуть бути використані як докази – актів приймання-передачі).

Відтак, з урахуванням чіткої та однозначної позиції Великої Палати Верховного Суду, доцільно формулювати позовну вимогу саме, як «зобов’язати відповідача прийняти продукцію», а не «зобов’язати відповідача прийняти продукцію шляхом підписання актів приймання-передачі», та виключно за умов: якщо постачальником вживалися всі залежні від нього заходи щодо належного здійснення поставки товару, але покупець своїми діями перешкоджав у виконанні такого зобов’язання. Зазначені обставини мають бути підтверджені доказово.

Аналітику підготували адвокати практики вирішення спорів: Олександр Строкань і Катерина Пономаренко.

До списку новин

Подписка на новости